Школа — майбутнє держави

Школа — майбутнє держави
В Україні система освіти сформувалася ще в часи Київської Русі.
Спочатку освіта була привілеєм знаті. У літописі згадується, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував школу для хлопчиків аристократичного походження. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти і для нижчих верств населення того¬часної Русі.
Надалі система шкільної освіти формувалася при церкві. У ХVII столітті в Україні було багато шкіл, які існували при єпископських кафедрах, монастирях, церквах; вчителями були священики і дяки. Павло Алепський — антіохійський архідиякон, який відвідав в ці роки Україну, дивувався надзвичайно поширеній грамотності, — що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах вчили безпритульних дітей грамоти.
Однак із остаточною втратою Україною незалежності, з упадком її церковних інституцій, занепала і система шкільної осві-ти. Вже в першій половині XIX століття початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. У цій ситуації австрійська влада змушена була провести відповідні реформи, щоб виправити це становище. З ініціативи імператриці Австрії Марії Терези, влада провела ряд реформ для покращення ситуації з освітою у східній Галичині.
Наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу. Мабуть, після цього така школа була організована і в Борщовичах. Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя. В листопаді вчителям дозволили індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора. У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти, в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мають ходити до школи і скільки реально ходить, скільки вміє добре читати. В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка “Чин утренний і вечерний”. Кожен парох мав повідомити церковну владу скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова. Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкіль¬них справах. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини. 5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкових дні: Різдва та св. Степана, а канікули щоб тривали від 16 липня до 31 серпня. У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки.В акті перевірки парафії 1827 року зазначено, що в селі був шкільний будинок, збудований на церковному ґрунті з мате¬ріалів домінії. Очевидно, вчив у ній дітей читати та писати місцевий дяк. 12 березня 1879 року вирішено заснувати в селі школу. Громада постановила давати вчителеві по 150 зр в рік, а двір додавав 21 зр. 87% витрат на утримання школи несла громада. Решта давали двори графині Сємінської та пані Воєвудки. Влада практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявив: “Замість організовувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, інспектором і громадою”. Навесні 1899 року громада вирішила розпочати будівництво нового шкільного будинку і зуміла роздобути з шкільного фонду 1000 зр безпроцентної позики. Виплачувати її мала протягом 10 років. На жаль, новий будинок відразу ж був вражений грибком і його спішно довелося перебудовувати. Громада додатково понесла біля 1000 зр. витрат. В цей час в селі було багато дітей шкільного віку: у 1889–1891 роках їх було відповідно 357, 371 та 353. Учнів було дещо менше 305, 331 та 342. Навчання в школі було 4-ступеневим: у перших двох ступенях діти навчались по рокові, а в двох наступних по 2 роки. Загалом навчання тривало 6 років. Розпочиналось воно для дітей з 6 років. На жаль, якість навчання була дуже низькою, бо класи були переповнені, а вчителі змінювались майже щорічно, або й частіше. Причиною було те, що грошовий оклад молодших вчителів в 200 зр. фактично ставив їх на межі виживання, бо продукти з села масово вивозились селянами до Львова. В селі щось купити можна було тільки за львівськими цінами. Слід згадати, що наприкінці XIX ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 40 років для жінок.
Народні вчителі в Галичині постійно боролись за виживання. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 — до 20 років, 24 — до 30 років, 4 — до 40 років стажу. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчи¬телі й самі схоплювали цю страшну хворобу. “Учителі старші — се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без краплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих, а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її”.
Австрійська влада не дбала про розвиток освіти в Галичині. У 1910 році в Галичині серед неграмотного населення українці становили 79%.
Парадоксальним було те, що окружна шкільна рада просила краєву раду у 1891 році підняти статус місцевої школи до 3-класної, щоб таким чином збільшити оклади вчителів і закріпи¬ти їх у селі, а місцева шкільна рада цього не хотіла, бо гр¬мада не мала грошей для збільшення оплати вчителів. Краєва рада в цих умовах знайшла компроміс: школа залишалась одночасною, але оклади обидвох вчителів були збільшені до 300 зр, а одному з них ще доплачували 50 зр за керівництво школою.
У газеті було повідомлення, що у вересні 1891 року школа отримала статус 2-класної. Восени 1899 року засновано однокласну школу в присілку Халупки, яку кожного дня відвідували понад 40 учнів. Керувала нею Ядвіга-Ванда Стараківна.
Взимку 1901 року молодшою вчителькою у місцеву 2-класну школу призначено Стефанію Маликівну. У 1905 році громада Борщович вирішила добудувати до школи ще дві кімнати і перетворити її в 4-класну. Але справа чомусь не була вирішена і громада знову повернулась до цього питання у 1913 році. Шкільна влада не реагувала і тоді 5 травня 1914 року окружна шкільна рада знову повторила прохання перевести 2-класну школу з 6 вчителями на навчальну програму 4-класної школи. Та влітку розпочалась світова війна і це питання було надовго відкладено. У 1910 році в селі працювали дві школи з польською мовою навчання: двокласна з 5 відділеннями та однокласна, у них 7 вчителів навчали 374 школярів. Очевидно, що шкільна влада замість піднімати статус переповненої школи, забрала з неї частину учнів до окремої польської школи. Від 1 березня 1911 року в селі працювала польська “Захронка”, до якої най¬охочіше приймали українських дітей.
Але вже в той час появляються вчителі, які вболівають за рідну мову, за навчання дітей українською. Чи не першим таким вчителем був у нашій школі п. Утриско Клим, 1897 р. н., походив він із м. Комар¬но. Незважаючи на молодий вік, він був дуже розумною, ерудованою людиною. Ще донедавна церковний хор співав деякі частини Святої Літургії, які колись саме він розучував з хористами. У 1918 році п. Утриско пішов на фронт у складі УГА і подальша його доля невідома. Люди ставилися до нього з повагою і дуже шанували.
У 1921–1922 роках директором школи працював п. Нестерович. У 1930 році освітня справа була в дуже важкому становищі. Якщо в першому класі навчалося 100 дітей, то у четвертому — 47.
Влітку 1934 року в селі протягом 2,5 місяців працював дитячий садок, де вчителька Стефанія Горбач виховувала у національному дусі 30 малюків, провела з ними за цей час три свята. Це був перший садок у селі, який потім традиційно організовувався що¬річно. Опікувався ним осередок товариства “Рідна школа” (кер. Токарівський). 14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі Свято Матері. Коли діти мов справжні артисти відіграли на сцені п’єсу “Мамин день”, розчулені матері навіть просльозилися. Фотографія малюків цього садочка була поміщена в газеті “Наш прапор”.¬
Перед Другою світовою війною директором школи був п. Буриш — сполячений українець. Все навчання велося польською мовою. Тільки один урок на тиждень проводився українською мовою. Вчителями в той час працювали п.п Нестерович, Завалій. До 1939 року школа була семирічна. Навчання проводилось у двох будівлях: 1–2 класи навчалися в приміщенні школи-дяківки, а решта — в дерев’яній школі.
В час німецької окупації у 1939 році директором школи призначено Юліана Вірстюка, який пропрацював на цій посаді до 24 липня 1944 року.
В той час школа була розташована у дерев’яному приміщенні, в якому було два зали і помешкання для директора. А ще учні навчалися¬ у будинку польських законниць і в будинку ксьондза. На той час навчання велося українською мовою. У школі працювало 8 учителів — 5 українців і 3 поляки. Відомі прізвища вчителів тих років — Гінда І.І., Бриль К. У присілку Халупки навчала учителька українка п. Войтович.
Після звільнення села від німців у 1944 році в школу прибули нові вчителі. Директором призначили Чернишову Н.І., а вчителями в той час працювали Федоренко Т.Ф., Гордієнко М.І., Кузьменко Г.О., Сватко Г.Т., Ковальчук С.М., Пугач М.І. Согор Н.І.
Це були важкі часи як для вчителів, так і для учнів. В класах навчалися переростки. Школа була семирічною, а хто хотів здобути середню освіту навчався у Новому Яричеві або у Львові.
Умови для навчання були не з найкращих. Батьки постійно переживали за своїх дітей і за свої сім’ї. Відомий такий факт: хтось на портреті цвяхом видряпав очі Сталіну. Розгорівся величезний скандал: допитували всіх учнів, викликали до школи батьків. Але, на щас¬тя, ніхто не признався і все затихло. Так було врятовано якусь сім’ю від виселення у Сибір.
В післявоєнний час майже всіх вчителів присилали зі Східної України. Важко було їм вливатися у середовище села, бо на перших порах вони були зовсім чужими: не знали і не розуміли специфіки Галичини, їхніх традицій і звичаїв. Можливо, тому вчителі дуже часто змінювалися та й державна політика сприяла цьому.
Наступним директором школи був призначений Ражев М.В., він, а потім і його дружина Вербова П.Ф., яка певний час працювала завучем школи, жили і працювали у селі найдовше. Ражев М.В. помер у Борщовичах, тут і похований.
Тільки двоє вчителів — Ковальчук Степан Миколайович і Пугач (Бендина) Марія Іванівна, яка на початку 50-х років була ще завідуючою садочком, — вихідці із нашого села, в той час працювали в рідному селі.
Потім директором був Псалом Д.І., який запам’ятався інтелігент¬ною, гуманною, високоосвіченою людиною.
Після нього у 1956 ро¬ці директором школи призначено Григоренка Г.Я., уродженця Полтавщини. Він дуже багато зробив для покращання умов навчання в школі. Основне при¬мі¬щення школи було перене¬сено у 1956 році в помі¬¬¬щицький будинок (палац). А початкові класи навчалися у приміщенні старої (дерев’яної) школи, плебанії.
Григорій Якимович організував електричне освітлення, вперше сільські діти побачили телевізор у школі. Наша школа у Ново-¬Яричівському районі завжди займала призові місця на олімпіадах з художньої самодіяльності, у спортивних спартакіадах, у предметних олімпіадах була серед перших.
За час директорства Григоренка Г.Я. біля школи посаджено яблуневий сад, який і досі плодоносить. А ще в ті часи зବ¬¬кла¬дено красиві квіт¬кові клумби біля школи, також була велика кро¬ле¬ферма. Вчителі зі всьго району при¬їжджа¬ли переймати досвід роботи.
Після п. Григоренка Г.Я., директором працює Сальчук Л.М., яку дуже любили діти, поважали вчителі, батьки.
У 1961 році у нашу школу призначили директором Павловсь¬кого С.В. Шкільні традиції продовжуються і примножуються. І знову наша школа в районі у числі перших. Велика заслуга Степана Васильовича в тому, що ми маємо нову школу. Задум на її будівництво було здійснено у 1964 році. Тоді правління колгоспу і його голова Ждан Г.І. підтримали ініціативу директора про спорудження школи на 320 учнів.
У 1971 році школою став керувати Возняк Л.Й., 1941 р.н., уродженець м. Самбір, а завучем була призначена Ривак Є.С., 1938 р.н., уродженка Житомирщини. В цьому ж році у центрі села було закладено фундамент майбутньої школи. Слід зазначити, що все село брало участь у її будівництві.
У 1975 році нова, добре оснащена школа відкрила свої двері для дітей Борщович. Прекрасний педагогічний колектив з великим натхненням, ентузіазмом приступає до праці. Наша школа, дійсно, стає храмом науки, зразковою не тільки в районі, а й в області. Тут проводять різноманітні районні і обласні семінари. Навіть приймали гостей з міністерства. А ще був створений ансамбль вчителів, керівником якого був Согор І.М. Без його участі не обходилося ні одне сільське свято, районне торжество. Дуже часто вчителі брали участь у різних обласних конкурсах і перемагали.
З 1987 року нашу школу очолює Васьків І.М., уродженець с. Доброгостів Дрогобицького р-ну. Зі своїм молодечим запалом він поринає у вир всіх подій, які відбуваються в селі, державі, тоді ж почалися перебудовчі процеси. Васьків І.М. був одним із ініціаторів відродження “Просвіти” у селі. Робота, яку проводить товариство, відбувається за безпосередньою його участю. Односельчани поважають його і вже кілька скликань обирають депутатом районної ради. За час роботи Ігоря Михайловича в школі створено чудовий ко쬬¬п’ютерний кабінет, який періодично поновлю¬ється, придбано нові меблі до багатьох кабінетів.
Визначною подією в школі стало відкриття кабінету етики християнської моралі. Посвячення його вилилося у загально-сільське торжество. А посвячував його архієпископ Греко-Католицької Церкви кир. Ігор Возняк.
Велику працю у створенні цього кабінету вклала сім’я Москв’яка Михайла, меблі до нього придбав Соколовський Анатолій, а теле-відео апаратуру — Сворень Ярослав.
Результатом праці директора і всього педагогічного колективу є те, що наша школа серед найкращих шкіл району, області, про неї знають і в Києві. Її учні постійно займають призові місця у районних, обласних і республіканських олімпіадах.
По праву вчителі гордяться своїми випускниками. Їх можна зустріти у багатьох галузях народного господарства. Серед них є і лікарі, провізори, юристи, економісти, архітектори, науковці, офіцери, жур¬налісти. Серед них і два священики: Ступінський Ярослав, який працює у смт. Красне Буського р-ну та Гас Станіслав — настоятель храму у Підберізцях Пустомитівського р-ну. А імена Фриса З.П., журналіста-міжнародника і Кошівки М.С., капітана далекого плавання, відомі далеко за межами України.
Серед випускників нашої школи понад двадцять здобули освіту педагога. І де б вони не працювали, чуємо про них відгуки як про прекрасних спеціалістів. В нашій школі теж працюють вчителями її випускники:
Возняк Ю.Л., Гриценко (Плахтій) Т.І., Кінаш (Хміль) Л. О., Кошівко (Онищак) М.М., Максим’як (Колб) Л. Є., Матвіїв (Тимовчак) І. П., Согор (Завацька) Л. П., Согор (Бойцун) Я.П. Стецуняк (Радович) О.М.
Всі свої знання, талант, вміння, здоров’я віддають вчителі вихованцям, але на жаль, у суспільстві ще не має такої пошани, на яку заслуговують за свою подвижницьку працю…
В наш час роль вчителя у формуванні високоморальних, схильних до праці та освіти, національно свідомих громадян нашої країни є надзвичайно важливою. Тож варто всім пам’ятати: якими є вчителі — такими будуть і діти, а якими будуть діти, таким буде народ, а значить, такою в майбутньому буде і наша держава.